| Туристсько - краєзнавчий маршрут «Тиврівщина - перлина Поділля». Науково - методичне пояснення до екскурсії на допомогу керівникам гуртків. Рекомендовано методичною радою Вінницького обласного центру дитячого та юнацького туризму та екскурсій. Автор: Тамтура А. В. – вчитель історії Сутисківської СЗШ І-ІІІ ст., спеціаліст вищої категорії, старший учитель, відмінник освіти України. Рецензент: Андрущак Т.І. – заступник директора Вінницького обласного центру дитячого та юнацького туризму та екскурсій. |
Головною метою сучасної школи є виховання громадянина України. Підростаючому поколінню необхідні глибокі знання історії свого народу. Проведення тематичних і комплексних екскурсій допомагає дітям краще усвідомити історичні факти, які сприяють поширенню ідей патріотизму та гуманізму.
У Вінницькому обласному центрі дитячого та юнацького туризму та екскурсій накопичено значний досвід по вивченню історії рідного краю. Історично-краєзнавчі гуртки, які працюють за програмами центру беруть активну участь в історично-краєзнавчих експедиціях та екскурсіях.
У Вінницькому обласному центрі дитячого та юнацького туризму та екскурсій накопичено значний досвід по вивченню історії рідного краю. Історично-краєзнавчі гуртки, які працюють за програмами центру беруть активну участь в історично-краєзнавчих експедиціях та екскурсіях.
ПЛАН ЕКСКУРСІЇ:
1. Зупинка №1. Початок екскурсії в с. Селище
(залишки Черленківського замку).
2. Зупинка №2. Гніванський історичний музей.
3. Зупинка №3. с. Ворошилівка
(стоянки трипільської культури, залишки заїзжих дворів ).
4. Зупинка №4. Сутисківський історичний музей
(залишки маєтку Г. Гейдена)
5. Зупинка №5. с. Довгополівка. Козацька церква.
(Святий лик Ісуса Христа на дереві).
6. Зупинка №6. с. Черемошне
(могила Д. Нечая).
7. Зупинка №7. Закінчення екскурсії. смт Тиврів. Краєзнавчий музей.
КАРТА МАРШРУТУ ЕКСКУРСІЇ:
ЗУПИНКА №1
с. Селище
Огляд місця розташування Черленківського замку.
с. Селище
Огляд місця розташування Черленківського замку.
Вчитель:
Починаємо подорож по Тиврівщині з села Селище, тут ви глибше пізнаєте красу і велич одного з найчарівніших куточків Тиврівщини, осягнете героїчну мунувщину і динамічну сучасність, пізнаєте пам’ятки історії та ближче познайомитесь із славними нашими земляками, які своєю діяльністю прославили село Білосток, Черленків, Седлище, Селище.
Земним раєм називали в давнину цей куточок України. А найбільшу річку Південний Буг наші предки нарекли Богом. Селище почало заселятись в добу палеоліту. Зараз на території села можна знайти багато кам’яних виробів того періоду. Спочатку в часи уличів і тиверців тут знаходилось містечко Білосток (перша назва села). За декілька століть ця територія була ареною боротьби татарів, литовців, поляків. Біля переправи на важливому торговому шляху виникло поселення Черленків (друга назва села). Тут було вдало вибране місце для замку, з одного боку його захищала річка Південний Буг, з іншого кам’яні мури. Тут були побудовані підземні ходи, які видно і зараз. В 1976р. державою було організовано пошуки скарбів на місці зруйнованого замку. Існує легенда про 16 бочок золота в різних кутах замку. Але з невідомих причин тут ці пошуки припинились. В 1600 році Замок Черленків отримав статус містечка, цей замок належав поміщикам Черленківським.
Ліва сторона почалась заселятись у XVIIIст. тут це населення називалось Седлищем (третя назва села).
Починаємо подорож по Тиврівщині з села Селище, тут ви глибше пізнаєте красу і велич одного з найчарівніших куточків Тиврівщини, осягнете героїчну мунувщину і динамічну сучасність, пізнаєте пам’ятки історії та ближче познайомитесь із славними нашими земляками, які своєю діяльністю прославили село Білосток, Черленків, Седлище, Селище.
Земним раєм називали в давнину цей куточок України. А найбільшу річку Південний Буг наші предки нарекли Богом. Селище почало заселятись в добу палеоліту. Зараз на території села можна знайти багато кам’яних виробів того періоду. Спочатку в часи уличів і тиверців тут знаходилось містечко Білосток (перша назва села). За декілька століть ця територія була ареною боротьби татарів, литовців, поляків. Біля переправи на важливому торговому шляху виникло поселення Черленків (друга назва села). Тут було вдало вибране місце для замку, з одного боку його захищала річка Південний Буг, з іншого кам’яні мури. Тут були побудовані підземні ходи, які видно і зараз. В 1976р. державою було організовано пошуки скарбів на місці зруйнованого замку. Існує легенда про 16 бочок золота в різних кутах замку. Але з невідомих причин тут ці пошуки припинились. В 1600 році Замок Черленків отримав статус містечка, цей замок належав поміщикам Черленківським.
Ліва сторона почалась заселятись у XVIIIст. тут це населення називалось Седлищем (третя назва села).
Залишки Черленківського замку.
З цікавою історією опису села ми можемо познайомитись в давньому документі «Камеральное и топографическое описание Винницкого уезда Подольской губернии» (1795). Тут є опис дерев’яної церкви, школи, винокурні панів Шенявських, яка виробляла 60 кварт вина і 10 бочок пива (1 кварт 291л). Другим великим підприємством був цукровий завод (зареєстрований у 1864р). Офіційна назва якого була ”свеклосахарний” парового рафінадного заводу поміщика Тита Шеньовського. У 1872 році він продав завод Йосипу Ярошинському, який пізніше перевіз його у Гнівань на баржах по річці Південний Буг. Потім Ярошинський побудував у Селищі цегельний завод, мануфактури. У 1885 році тут також був збудований водяний млин.
На початку XXст. жителі Седлища працювали на кам’яних кар’єрах і цукровому заводі с. Гнівані, вирощували гарні врожаї на родючих землях, батрачили в місцевих багатіїв.
На фронтах I світової війни загинуло багато односельців. Солдати-фронтовики Король О., Малишкевич, брати Качнівські, організувавши раду робітничих і селянських депутатів. В 30-х роках на долю людей випали спустошливі братовбивчі війни. Мабуть тим, хто жив в той страшний час, здавалось, що прийшов кінець світу. Знищувалось селянство, морили голодом, шукали ворогів народу, закривали церкви, проводилась масова колективізація.
У роки Великої Вітчизняної війни більше 600 синів-односельчан пішли на фронт, з них 264 чоловіки загинули. В Селищі діяв партизанський загін „ За соціалістичну Батьківщину” під керівництвом капітана Петра Білокурського, але фашисти знищили цих відважних героїв.
Гордістю села є 17 чоловік, які за подвиги у роки Великої Вітчизняної війни нагороджені орденом Слави. Серед них Щур Василь Артемович-двічі.
Після війни в селі було побудовано будинок культури, школу, лікарню.
Тут народився Блажчук Йосип – відомий артист, Король Віктор – довгий час працював у Кабінеті Міністрів України, Кослина Юліан – доктор юридичних наук, літератори Микола Скеля – Студецький, Микола Зарудний, поет Клименко Вадим.
На початку XXст. жителі Седлища працювали на кам’яних кар’єрах і цукровому заводі с. Гнівані, вирощували гарні врожаї на родючих землях, батрачили в місцевих багатіїв.
На фронтах I світової війни загинуло багато односельців. Солдати-фронтовики Король О., Малишкевич, брати Качнівські, організувавши раду робітничих і селянських депутатів. В 30-х роках на долю людей випали спустошливі братовбивчі війни. Мабуть тим, хто жив в той страшний час, здавалось, що прийшов кінець світу. Знищувалось селянство, морили голодом, шукали ворогів народу, закривали церкви, проводилась масова колективізація.
У роки Великої Вітчизняної війни більше 600 синів-односельчан пішли на фронт, з них 264 чоловіки загинули. В Селищі діяв партизанський загін „ За соціалістичну Батьківщину” під керівництвом капітана Петра Білокурського, але фашисти знищили цих відважних героїв.
Гордістю села є 17 чоловік, які за подвиги у роки Великої Вітчизняної війни нагороджені орденом Слави. Серед них Щур Василь Артемович-двічі.
Після війни в селі було побудовано будинок культури, школу, лікарню.
Тут народився Блажчук Йосип – відомий артист, Король Віктор – довгий час працював у Кабінеті Міністрів України, Кослина Юліан – доктор юридичних наук, літератори Микола Скеля – Студецький, Микола Зарудний, поет Клименко Вадим.
ЗУПИНКА №2
м. Гнівань
Історико-географічне розташування Гнівані.
м. Гнівань
Історико-географічне розташування Гнівані.
Гнівань лежить в межах Волино-Подільського кристалічного масиву, покритого четвертинними відкладами пісків, глини, вапняків та мертелів. Фундамент цього масиву складається з найдавніших порід: гранітів, гнейсів, сієнітів. У ранній період Волино-Подільське плато було гірською системою висотою до 6 тис. м, яка пізніше зазнала великих руйнувань: її кілька разів затоплювало море.
Гніванський історичний музей.
В період зледеніння льодовики сюди не пішли, але їхня близькість призвела до того, що з'явилися мохові тундри, де бродили північні олені, мускусні вівцебики, мамонти та шерстисті носороги.
В XI тис. до н. е. настало потепління, внаслідок якого в нашій місцевості утворилася лісостепова зона.
В історичному розвитку людей, що здавна заселяли наш край, визначну роль відігравала річка Південний Буг (третя за величиною річка України — 792 км), як постачальник прісної води, риби, зручний шлях сполучення. Цікаво, що в давнину Буг (польське слово) звався Бог (слов’янське слово). «Бог» — доіндоєвропейський субстрат, що означає багатство світла і води (на відміну від убогий — бідний). Найвищим таїнством наших предків було занурення в річку Бог. Це був обряд очищення, поєднання з основами Всесвіту — водою і світлом. До річки з усіх кінців сходилися тисячі прочан.
Польське слово Буг означає: «річка, що круто в’ється».
Гнівань багата на великі поклади граніту, граніодориту, пегма¬титів, кальцитів, гнейсів, пісків. Є невеликі поклади нікелю, марган¬цю, урану, торфу. Болотяні руди трапляються дуже рідко. Судячи зі скам'янілих залишків дерев, у Гнівані росли сосна, бамбук, папороті. Збереглися кальцити з корою сосни, скам'яніла риба, трапляються залишки гігантських тварин.
Сліди існування людей в нашому краї відносяться до доби неоліту. Так поблизу Гнівані, біля сіл Селище, Грижинці, Ворошилівка, знайдені кам’яні рубила, клепи, зернотерка, пращові камені, залишки посуду з насічками та ліпленим орнаментом, прясла, бінок-левидні посудини.
Безпосередньо на території Гнівані знайдені речі, які відносяться до періоду боротьби з монголо-татарами та литовськими феодалами (13-14 ст.). Це бойова сокира галицько-волинського воїна, так звані бронебійні руські наконечники стріл та наконечник арбалетної стріли.
Назва міста Гнівань походить від українського слова «гнів» і є загадкою для дослідників донині.
Назву «Гнівань» можна віднести до того часу, коли на рубежі 11-12 століть племена тиверців під тиском ворогів вирушили зі своїх рідних місць на північ, тобто на землі, заселені уличами. Розглядаючи назви населених пунктів Селище, Гнівань, Сутиски, Тиврів, можна припустити, що Селище було заселено уличами, Тиврів — тиверцями (згідно з Барсовою географією)1. Тобто Тиврів був крайньою межею розселення тиверців, їхнім останнім форпостом, а територія Сутисок і Гнівані — місцем кривавих сутичок племен у боротьбі за землю («Сутиски» означає сутички, боротьба, а «Гнівань» — вияв невдоволення). Тут варто зазначити, що слово «уличі» означає «луччий», кращий за всіх, а тиверці — ті, що твердо тримаються своєї землі.
У народних переказах і деяких дослідженнях існує легенда про те, що під час одного з набігів кримських татар село Гнівань було спалене дотла, тобто татари завдали болю і гніву нашим предкам. Цю версію можна віднести до 15 століття.
У 16 столітті, з розвитком феодальних відносин, селяни боролися між собою та з місцевими феодалами за землі й пасовища. Та частина жителів села Селище, яка не поділила пасовищ, покинула рідні місця і поселилася на території сучасної Гнівані і стала засновниками цього поселення.
Існує й інша легенда. Одного разу пан посварився зі своєю дружиною в Гнівані. Через деякий час, проїжджаючи в кареті по селу Витава, він привітався з нею, а в Жмеринці вони зустрілися й потиснули один одному руки (Жмеринка — «жму руку»).
Існує ще одна назва Гнівані — Парцелі. У першій половині 19 століття Гнівань попадає до рук панів Ярошинських. Пан продавав земельні ділянки робітникам цукрового заводу частинами, пор¬ціями, парцелами по 0,15 га. Навколо парцелів виріс торговий центр, і слово «Парцелі» набуло нового значення — базар.
Назва села Витава походить від латинського слова «Уііа» — життя. Оскільки Витава стояла на перехресті торгових шляхів, то багато людей, зустрічаючись один з одним, віталися, бажали доброго дня, доброго здоров’я, а здоров’я і є основою життя.
В ХІХ ст. с. Гнівань перетворюється у важливий промисловий центр. Тут працював цукровий завод, який на поч. ХХ ст. переробляв 3954 центнери буряків. Великим підприємством був Гніванський кар’єр, який і досі забезпечує потреби будівельної галузі.
Велику роль у розвитку Гнівані відіграло будівництво залізниці Київ-Одеса. У роки революції 1905-1907 року гніванські робітники активно боролись за свої права. В період Великої Вітчизняної війни в с. Гнівані був фашистами створений табір для військовополонених в якому загинуло більше 6 тис. людей. Тут були жорстокі бої в січні 1944 року. Після війни в Гнівані в 1945 році відновлено роботу цукрового заводу та кар’єру. В 1950 році у Гнівані започатковано будівництво ремонтно-підшипникового заводу. В 1970 році тут було побудовано завод «Спец залізобетон», який був одним з найбільших у Європі і відправляв свою продукцію в багато країн світу. У Гнівані також діяли шинно-ремонтний та молокозавод, елеватор та 2 асфальтні заводи. В 1938 році Гнівань було віднесено до селищ міського типу, а 11 грудня 1981 року присвоєно, постановою уряду, статус міста. В м. Гнівані працюють 3 ЗОШ, музична та альтернативна школи, лікарня, працює 2 музеї, ресторани, десятки магазинів різного призначення.
В XI тис. до н. е. настало потепління, внаслідок якого в нашій місцевості утворилася лісостепова зона.
В історичному розвитку людей, що здавна заселяли наш край, визначну роль відігравала річка Південний Буг (третя за величиною річка України — 792 км), як постачальник прісної води, риби, зручний шлях сполучення. Цікаво, що в давнину Буг (польське слово) звався Бог (слов’янське слово). «Бог» — доіндоєвропейський субстрат, що означає багатство світла і води (на відміну від убогий — бідний). Найвищим таїнством наших предків було занурення в річку Бог. Це був обряд очищення, поєднання з основами Всесвіту — водою і світлом. До річки з усіх кінців сходилися тисячі прочан.
Польське слово Буг означає: «річка, що круто в’ється».
Гнівань багата на великі поклади граніту, граніодориту, пегма¬титів, кальцитів, гнейсів, пісків. Є невеликі поклади нікелю, марган¬цю, урану, торфу. Болотяні руди трапляються дуже рідко. Судячи зі скам'янілих залишків дерев, у Гнівані росли сосна, бамбук, папороті. Збереглися кальцити з корою сосни, скам'яніла риба, трапляються залишки гігантських тварин.
Сліди існування людей в нашому краї відносяться до доби неоліту. Так поблизу Гнівані, біля сіл Селище, Грижинці, Ворошилівка, знайдені кам’яні рубила, клепи, зернотерка, пращові камені, залишки посуду з насічками та ліпленим орнаментом, прясла, бінок-левидні посудини.
Безпосередньо на території Гнівані знайдені речі, які відносяться до періоду боротьби з монголо-татарами та литовськими феодалами (13-14 ст.). Це бойова сокира галицько-волинського воїна, так звані бронебійні руські наконечники стріл та наконечник арбалетної стріли.
Назва міста Гнівань походить від українського слова «гнів» і є загадкою для дослідників донині.
Назву «Гнівань» можна віднести до того часу, коли на рубежі 11-12 століть племена тиверців під тиском ворогів вирушили зі своїх рідних місць на північ, тобто на землі, заселені уличами. Розглядаючи назви населених пунктів Селище, Гнівань, Сутиски, Тиврів, можна припустити, що Селище було заселено уличами, Тиврів — тиверцями (згідно з Барсовою географією)1. Тобто Тиврів був крайньою межею розселення тиверців, їхнім останнім форпостом, а територія Сутисок і Гнівані — місцем кривавих сутичок племен у боротьбі за землю («Сутиски» означає сутички, боротьба, а «Гнівань» — вияв невдоволення). Тут варто зазначити, що слово «уличі» означає «луччий», кращий за всіх, а тиверці — ті, що твердо тримаються своєї землі.
У народних переказах і деяких дослідженнях існує легенда про те, що під час одного з набігів кримських татар село Гнівань було спалене дотла, тобто татари завдали болю і гніву нашим предкам. Цю версію можна віднести до 15 століття.
У 16 столітті, з розвитком феодальних відносин, селяни боролися між собою та з місцевими феодалами за землі й пасовища. Та частина жителів села Селище, яка не поділила пасовищ, покинула рідні місця і поселилася на території сучасної Гнівані і стала засновниками цього поселення.
Існує й інша легенда. Одного разу пан посварився зі своєю дружиною в Гнівані. Через деякий час, проїжджаючи в кареті по селу Витава, він привітався з нею, а в Жмеринці вони зустрілися й потиснули один одному руки (Жмеринка — «жму руку»).
Існує ще одна назва Гнівані — Парцелі. У першій половині 19 століття Гнівань попадає до рук панів Ярошинських. Пан продавав земельні ділянки робітникам цукрового заводу частинами, пор¬ціями, парцелами по 0,15 га. Навколо парцелів виріс торговий центр, і слово «Парцелі» набуло нового значення — базар.
Назва села Витава походить від латинського слова «Уііа» — життя. Оскільки Витава стояла на перехресті торгових шляхів, то багато людей, зустрічаючись один з одним, віталися, бажали доброго дня, доброго здоров’я, а здоров’я і є основою життя.
В ХІХ ст. с. Гнівань перетворюється у важливий промисловий центр. Тут працював цукровий завод, який на поч. ХХ ст. переробляв 3954 центнери буряків. Великим підприємством був Гніванський кар’єр, який і досі забезпечує потреби будівельної галузі.
Велику роль у розвитку Гнівані відіграло будівництво залізниці Київ-Одеса. У роки революції 1905-1907 року гніванські робітники активно боролись за свої права. В період Великої Вітчизняної війни в с. Гнівані був фашистами створений табір для військовополонених в якому загинуло більше 6 тис. людей. Тут були жорстокі бої в січні 1944 року. Після війни в Гнівані в 1945 році відновлено роботу цукрового заводу та кар’єру. В 1950 році у Гнівані започатковано будівництво ремонтно-підшипникового заводу. В 1970 році тут було побудовано завод «Спец залізобетон», який був одним з найбільших у Європі і відправляв свою продукцію в багато країн світу. У Гнівані також діяли шинно-ремонтний та молокозавод, елеватор та 2 асфальтні заводи. В 1938 році Гнівань було віднесено до селищ міського типу, а 11 грудня 1981 року присвоєно, постановою уряду, статус міста. В м. Гнівані працюють 3 ЗОШ, музична та альтернативна школи, лікарня, працює 2 музеї, ресторани, десятки магазинів різного призначення.
ЗУПИНКА №3
с. Ворошилівка
Стоянки Трипільскої культури
(коротка історія с. Ворошилівки).
с. Ворошилівка
Стоянки Трипільскої культури
(коротка історія с. Ворошилівки).
Історія розвитку цього населеного пункту досить цікава. Тут часто трапляються знахідки знарядь праці, зброї, залишки посуду доби неоліту. В період розвитку трипільської культури тут існувало декілька поселень трипільців подібних до Кліщівського. Під час археологічних розкопок було знайдено багато цікавих керамічних виробів. Винайдення бронзи дало поштовх швидкому розвиткові скотарства, землеробства та ремесла в нашому краї. У VII ст. до н. е. територія Тиврівщини входила до складу Невріди - держави скіфів. До пам’яток скіфської доби належать також кургани і городища розташовані на ворошилівських землях, як на лівому так і на правому берегах річки Південний Буг.
У VIII ст. до н. е. у Ворошилівці існувало городище, яке в народі називалось «Замчисько». Існує цікава версія походження назви села Ворошилівка. У часи виникнення українського козацтва 1567 році тут була організована охорона переправи через річку, козаками Ворошом і Шилом, які охороняли її від нападу татар. В роки визвольної війни 1648- 1654 рр. роль цієї переправи була важливою. З Брацлава і Красного часто до Вінниці рухались козацькі війська. У 1651 році Данило Нечай доручив сотні Шпаченка охороняти переправу через річку. Полякам вдалося знищити козаків цієї сотні і багатьох жителів села. В результаті чого вони таємно підійшли до краснянського замку. Тут у бою героїчно загинув козацький полковник Данило Нечай.
З архівних документів відомо, що багато жителів Ворошилівки були активними учасниками селянсько-козацьких повстань.
У XVII – XVIII ст. значення Ворошилівки почало зростати, тут поселялось багато ремісничого і торгового люду, появились постоялі двори, проводились ярмарки. Були споруджені культові споруди єврейської, польської та православної віри. У 1750 році тут було відкрито храм Рождєства Богородиці. У 1811 році царською владою був проведений перепис населення. Граф Потоцький у Ворошилівці мав 414 кріпаків.
XVIII ст. характеризується швидким розвитком мануфактур, ремесла і торгівлі. Тут було три заїжджих двори, діяла суконна мануфактура, ґуральня, цегельня, водяний млин. Село почало офіційно носити назву місто і належало до одного з трьох найбільших населених пунктів Тиврівщини (Тиврова і Красного). В 1820 році тут придбав собі житловий будинок відомий український композитор і перекладач П. Ніщинський, він був автором багатьох пісень для хорового та церковного співу. В 1896 році він був похований в селі Ворошилівка.
У VIII ст. до н. е. у Ворошилівці існувало городище, яке в народі називалось «Замчисько». Існує цікава версія походження назви села Ворошилівка. У часи виникнення українського козацтва 1567 році тут була організована охорона переправи через річку, козаками Ворошом і Шилом, які охороняли її від нападу татар. В роки визвольної війни 1648- 1654 рр. роль цієї переправи була важливою. З Брацлава і Красного часто до Вінниці рухались козацькі війська. У 1651 році Данило Нечай доручив сотні Шпаченка охороняти переправу через річку. Полякам вдалося знищити козаків цієї сотні і багатьох жителів села. В результаті чого вони таємно підійшли до краснянського замку. Тут у бою героїчно загинув козацький полковник Данило Нечай.
З архівних документів відомо, що багато жителів Ворошилівки були активними учасниками селянсько-козацьких повстань.
У XVII – XVIII ст. значення Ворошилівки почало зростати, тут поселялось багато ремісничого і торгового люду, появились постоялі двори, проводились ярмарки. Були споруджені культові споруди єврейської, польської та православної віри. У 1750 році тут було відкрито храм Рождєства Богородиці. У 1811 році царською владою був проведений перепис населення. Граф Потоцький у Ворошилівці мав 414 кріпаків.
XVIII ст. характеризується швидким розвитком мануфактур, ремесла і торгівлі. Тут було три заїжджих двори, діяла суконна мануфактура, ґуральня, цегельня, водяний млин. Село почало офіційно носити назву місто і належало до одного з трьох найбільших населених пунктів Тиврівщини (Тиврова і Красного). В 1820 році тут придбав собі житловий будинок відомий український композитор і перекладач П. Ніщинський, він був автором багатьох пісень для хорового та церковного співу. В 1896 році він був похований в селі Ворошилівка.
ЗУПИНКА №4
с.м.т. Сутиски
Сутисківський історичний музей
(залишки маєтку Г. Гейдена)
с.м.т. Сутиски
Сутисківський історичний музей
(залишки маєтку Г. Гейдена)
Як згадується в працях Подільського Єпархіального управління сліди перебування людини на території Тиврівщини збереглися з найдавнішої доби існування. З обох берегів басейну річки Південний Буг вчені- архіологи в районі сіл Шершнів, Сутисок, Кліщева, Тиврова, Маянова стоянки і поселення землеробських племен, які в І тисячолітті до н. е. і І тисячолітті н.е. досить густо заселяли ці землі. Наявність загальної частини лісових масивів у жителів важливе місце займало полювання, збиральництво і рибальство. Найбільше в Сутисках знайдено речових джерел трипільської доби. Значний слід залишили після себе скіфи-орачі. До пам’яток скіфської доби належать кургани, які знаходились біля Борскова, на прибережній смузі між Ворошилівкою і Сутисками. Відомі спогади в літописах про слов’янські племена уличів та тиверців, які ходили з князями Олегом і Святославом на Візантію. Після розгрому монголо-татар тут довго господарювали литовці, на зміну яким у ХV столітті на декілька століть прийшли поляни. Біля 80% селянських дворів належали 18 сім’ям великих і середніх польських магнатів. Важко жилося трудовому селянству, яке не хотіло миритися з жорстокістю польських панів. Вони підтримували повстанців І Підкови в 1578р. повстанців К. Косинського 1593р. та інших. Події визвольної війни також не обминули Тиврівщину. Повстанці в 1648 році на чолі з Максимом Кривоносом брали участь у визволенні нашого краю від полянів. Тут за наказом Богдана Хмельницького Данило Нечай формує Брацлавський полк про дальшу долю боротьби буде розповідь далі. Господарське життя почало відновлюватись у ХVІІІ столітті. Власниками Сутисківських земель були Потоцький, Ярошинський. Після 1795 року на Поділлі була встановлена влада російського царизму, який з ще більшою силою почав русифікацію всього суспільно-економічного життя краю. Закривались унітарські церкви, польські школи, заборонялась у вжитку українська мова і культура.
Для зміцнення своїх позицій царизм сприяв розселенню російських дворян. Таким чином у нашому краї появилась родина Гейденів.
В цей час граф Федір Логінович Гейден (фінляндський генерал-губернатор) купив у панів Собещанських село Шостаківку, що входила до Шер-шнів. Це сталось у 1870 році, а через 26 років, коли володіння Гейденів розширилися, Шершні переходять у власність дочки графа — Ольги, в цей час тут було збудовано винокурну мануфактуру і невеликі водяні млини на річці Кудашівка.
У другій половині XIX ст, в нашому краї швидкими темпами роз¬вивалась промисловість. Продукція невеликих мануфактур і промислових підприємств славились за межами Поділля. Поряд з декількома такими підприємствами у Ворошилівці та Тиврові, в Сутисках також були побудовані винокурний та цегельний заводи, давала свою продукцію ґуральня (у 1879 році тут працювало 15 спеціалістів та 60 робітників), почала діяти паперова фабрика (папірня).
Відставний полковник Російської армії граф Дмитро Федорович Гейден, купивши у розореної графині Ю. Бекерс 1500 десятин землі та лісу на південних окраїнах Слободи Сутиської. заклав перший камінь двоповерхового палацу на краю гранітної скали біля річки Південний Буг. тут же було побудовано економію (господарчий двір) і розбито парк з його унікальним ландшафтом, який за своєю архітектурою не поступався парку в м. Біла Церква. Господарювати Гейден почав по-новому, а тому дуже швидко зі своїх земель і промислових підприємств мав непогані, як на той час. прибутки Річний прибуток становив 2607 рублів.
Для зміцнення своїх позицій царизм сприяв розселенню російських дворян. Таким чином у нашому краї появилась родина Гейденів.
В цей час граф Федір Логінович Гейден (фінляндський генерал-губернатор) купив у панів Собещанських село Шостаківку, що входила до Шер-шнів. Це сталось у 1870 році, а через 26 років, коли володіння Гейденів розширилися, Шершні переходять у власність дочки графа — Ольги, в цей час тут було збудовано винокурну мануфактуру і невеликі водяні млини на річці Кудашівка.
У другій половині XIX ст, в нашому краї швидкими темпами роз¬вивалась промисловість. Продукція невеликих мануфактур і промислових підприємств славились за межами Поділля. Поряд з декількома такими підприємствами у Ворошилівці та Тиврові, в Сутисках також були побудовані винокурний та цегельний заводи, давала свою продукцію ґуральня (у 1879 році тут працювало 15 спеціалістів та 60 робітників), почала діяти паперова фабрика (папірня).
Відставний полковник Російської армії граф Дмитро Федорович Гейден, купивши у розореної графині Ю. Бекерс 1500 десятин землі та лісу на південних окраїнах Слободи Сутиської. заклав перший камінь двоповерхового палацу на краю гранітної скали біля річки Південний Буг. тут же було побудовано економію (господарчий двір) і розбито парк з його унікальним ландшафтом, який за своєю архітектурою не поступався парку в м. Біла Церква. Господарювати Гейден почав по-новому, а тому дуже швидко зі своїх земель і промислових підприємств мав непогані, як на той час. прибутки Річний прибуток становив 2607 рублів.
Родина Гейденів, крім економічних питань, успішно вирішувала і духовні питання. Граф не жалів грошей ні на освіту, ні на медицину, ні на книги. Коли він подорожував по європейських країнах то купував для своєї бібліотеки і картинної галереї картини і книжки, які на той час були справжніми шедеврами.
В його бібліотеці, як згадують очевидці, було більше п'яти тисяч книг, періодичні видання виписувались з багатьох європейських столиць, в тому числі з російської столиці.
Мирну працю сутищан було перервано віроломною війною, яку розпочало фашистське командування Німеччини. 22 червня 1941 року німецькі війська перейшли кордон СРСР, Вінниччину, було окуповано в перші тижні війни.
На полях боїв загинуло 200 наших односельчан. Багато з них невідомо де похоронені, але пам'ять про них житиме в пам’яті сутищан вічно.
Мирну працю сутищан було перервано віроломною війною, яку розпочало фашистське командування Німеччини. 22 червня 1941 року німецькі війська перейшли кордон СРСР, Вінниччину, було окуповано в перші тижні війни.
На полях боїв загинуло 200 наших односельчан. Багато з них невідомо де похоронені, але пам'ять про них житиме в пам’яті сутищан вічно.
В.О. Єгорович
На фронтах проявили свою мужність і відвагу три брати Єгоровичі , Микола і Володимир — льотчики, Сергій — артилерист.
За 248 успішних бойових вильоти, участь в 71 повітряному бою і особисто збитих 22 ворожих літаки, Єгоровича Володимира Олексійовича 17 лютого 1945 року було представлено до присвоєння звання Героя Радянського Союзу. Нагородний лист особисто підписали його командир генерал-лейтенант Савицький О.П. і командуючий І Білоруським фронтом Жуков Г.К.
Проте Указ про присвоєння цього звання Президія Верховної Ради СРСР прийняла 15 березня 1946 року.
Володимир Олексійович Єгорович народився в 1919 році в селі Сутисках Тиврівського району. Закінчив неповну середню школу, два курси Вінницького будівельного технікуму. Разом зі своїм старшим братом в 1934 році поступили навчатися у Вінницький аероклуб. Після його закінчення, їх як здібних курсантів, були направлено на навчання в Одеську військову авіаційну школу, яку вони закінчили у 1939 році
В цьому ж році Микола і Володимир були призвані до лав Червоної Армії. Володимир разом зі своїм братом були на фронтах війни з 1941 року. Володимир Єгорович воював на Південно-Кавказькому, 4-му Українському, І—ІІІ-му Білоруських фронтах. Був нагороджений Орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, Орденом Олександра Невського, Вітчизняної війни 1-го ступеня, багатьма медалями, має подяки від Верховного Головнокомандуючого за участь у боях при визволенні 14 міст СРСР, Польщі і Німеччини. Після важкого поранення в січні 1945 року Єгорович В.О. більше не літав.
Після війни працював начальником Запорізького аероклубу. Загинув при виконанні службових обов'язків в 1953 році. Похований в м. Запоріжжі. Його бойові подвиги описано в книзі генерал-полковника авіації А. Ритова «Лицарі п’ятого океану». А тричі Герой Радянського Союзу Олександр Покришкін в своїй книзі «Небо війни» вмістив фотографію групи льотчиків-асів Д. Глинки, О. Покришкіна, Алелюхіна і В. Єгоровича.
Після закінчення війни з 500 мобілізованих на фронт повернулось живими і скаліченими лише половина .В пам’ять про них в центрі селища в 1964 р. було відкрито пам’ятник «скорботної матері» В місцевому музеї широко розгорнута експозиція про період Великої Вітчизняної війни . В період відбудови господарства в Сутисках почала працювати ГЕС , в 1948р. був побудований завод «АЕА» - «Автоелектроапаратура», працював колгосп, розвивалося житлове будівництво, була побудована нова лікарня, школа, будинок культури, проведено водопровід та газопровід.
За 248 успішних бойових вильоти, участь в 71 повітряному бою і особисто збитих 22 ворожих літаки, Єгоровича Володимира Олексійовича 17 лютого 1945 року було представлено до присвоєння звання Героя Радянського Союзу. Нагородний лист особисто підписали його командир генерал-лейтенант Савицький О.П. і командуючий І Білоруським фронтом Жуков Г.К.
Проте Указ про присвоєння цього звання Президія Верховної Ради СРСР прийняла 15 березня 1946 року.
Володимир Олексійович Єгорович народився в 1919 році в селі Сутисках Тиврівського району. Закінчив неповну середню школу, два курси Вінницького будівельного технікуму. Разом зі своїм старшим братом в 1934 році поступили навчатися у Вінницький аероклуб. Після його закінчення, їх як здібних курсантів, були направлено на навчання в Одеську військову авіаційну школу, яку вони закінчили у 1939 році
В цьому ж році Микола і Володимир були призвані до лав Червоної Армії. Володимир разом зі своїм братом були на фронтах війни з 1941 року. Володимир Єгорович воював на Південно-Кавказькому, 4-му Українському, І—ІІІ-му Білоруських фронтах. Був нагороджений Орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, Орденом Олександра Невського, Вітчизняної війни 1-го ступеня, багатьма медалями, має подяки від Верховного Головнокомандуючого за участь у боях при визволенні 14 міст СРСР, Польщі і Німеччини. Після важкого поранення в січні 1945 року Єгорович В.О. більше не літав.
Після війни працював начальником Запорізького аероклубу. Загинув при виконанні службових обов'язків в 1953 році. Похований в м. Запоріжжі. Його бойові подвиги описано в книзі генерал-полковника авіації А. Ритова «Лицарі п’ятого океану». А тричі Герой Радянського Союзу Олександр Покришкін в своїй книзі «Небо війни» вмістив фотографію групи льотчиків-асів Д. Глинки, О. Покришкіна, Алелюхіна і В. Єгоровича.
Після закінчення війни з 500 мобілізованих на фронт повернулось живими і скаліченими лише половина .В пам’ять про них в центрі селища в 1964 р. було відкрито пам’ятник «скорботної матері» В місцевому музеї широко розгорнута експозиція про період Великої Вітчизняної війни . В період відбудови господарства в Сутисках почала працювати ГЕС , в 1948р. був побудований завод «АЕА» - «Автоелектроапаратура», працював колгосп, розвивалося житлове будівництво, була побудована нова лікарня, школа, будинок культури, проведено водопровід та газопровід.
Сутисківська сільська ГЕС
Рішенням Вінницького губнаркому в 1926 році в Сутисках на базі колишнього спиртзаводу і паперової фабрики було почато будівництво греблі і машинного залу гідроелектростанції. Це була одна з перших сільських ГЕС на Україні З Гніванського кар’єру підводами возили камінь і щебінь, розбирали будівлі спиртзаводу. За короткий термін (всього два роки) було змонтовано дві турбіни та генератори потужністю 150 кіловат кожна.
Це будівництво фінансувалось на пайових засадах товариством «Віненерго». Хоча електростанція була невеликою, але в той час вона відігравала неабияку роль в розвитку Тиврова, Гнівані, Сутисок.
Як згадують сторожили в роки війни німецьким властям вдалося запустити турбіни ГЕС і вона забезпечувала струмом Сутиски, Тиврів, Браїлів і Жмеринку. Будинки жителів Сутисок були підключені до мережі частково. У1944 році фашисти, готуючись до відступу, заклали в машинному залі велику кількість вибухівки. Лише раптовий наступ радянських військ перешкодив їм здійснити свої плани. На повну потужність працювала ГЕС у післявоєнний період., забезпечуючи електроенергією і місто Жмеринку, і більшість промислових підприємств та колгоспів Тиврівського і Жмеринського районів. Промислові підприємства Тиврова, Гнівані, Браїлова також були відбудовані і почали давати продукцію.
Уряд УРСР в 1951 році прийняв постанову про повну реконструкцію електростанції. Весною 1952 року почалась робота по нарощенню греблі і реконструкції машинного залу.
Найскладніші роботи проводились в машинному залі, для підвищення потужності станції потрібно було заглибити прохідний тунель, проте гранітна порода, на якій було побудована машинний зал в 1928 р. була настільки міцною, що будівельники не виконали проектного завдання. Потрібно було використати динаміт, але не було гарантії, що будівля машинного залу витримає застосування вибухівки. Таким чином проектна потужність станції була запланована 1800 кВт, а вона реально становить 1520 кВт.
З 1947 по 1970 р, на базі Сутисківської ГЕС було створено районне об'єднання електричних мереж. Це дало можливість швидшими темпами проводити електрифікацію Тиврівського району.
Сьогодні на території Сутисківської територіальної громади крім заводу «Автоелектроапаратура» діють заводи «Газприлад», який випускає газові конвектори, підприємство «ВАЛРОМ Україна», яке у найближчому майбутньому буде одним з найбільших на Україні з виробництва полімерних труб під газ, воду, каналізацію.
Тут працюють 2 ЗОШ, лікарня, Будинок культури, 2 бібліотеки та міжшкільний навчально-виробничий комбінат.
Це будівництво фінансувалось на пайових засадах товариством «Віненерго». Хоча електростанція була невеликою, але в той час вона відігравала неабияку роль в розвитку Тиврова, Гнівані, Сутисок.
Як згадують сторожили в роки війни німецьким властям вдалося запустити турбіни ГЕС і вона забезпечувала струмом Сутиски, Тиврів, Браїлів і Жмеринку. Будинки жителів Сутисок були підключені до мережі частково. У1944 році фашисти, готуючись до відступу, заклали в машинному залі велику кількість вибухівки. Лише раптовий наступ радянських військ перешкодив їм здійснити свої плани. На повну потужність працювала ГЕС у післявоєнний період., забезпечуючи електроенергією і місто Жмеринку, і більшість промислових підприємств та колгоспів Тиврівського і Жмеринського районів. Промислові підприємства Тиврова, Гнівані, Браїлова також були відбудовані і почали давати продукцію.
Уряд УРСР в 1951 році прийняв постанову про повну реконструкцію електростанції. Весною 1952 року почалась робота по нарощенню греблі і реконструкції машинного залу.
Найскладніші роботи проводились в машинному залі, для підвищення потужності станції потрібно було заглибити прохідний тунель, проте гранітна порода, на якій було побудована машинний зал в 1928 р. була настільки міцною, що будівельники не виконали проектного завдання. Потрібно було використати динаміт, але не було гарантії, що будівля машинного залу витримає застосування вибухівки. Таким чином проектна потужність станції була запланована 1800 кВт, а вона реально становить 1520 кВт.
З 1947 по 1970 р, на базі Сутисківської ГЕС було створено районне об'єднання електричних мереж. Це дало можливість швидшими темпами проводити електрифікацію Тиврівського району.
Сьогодні на території Сутисківської територіальної громади крім заводу «Автоелектроапаратура» діють заводи «Газприлад», який випускає газові конвектори, підприємство «ВАЛРОМ Україна», яке у найближчому майбутньому буде одним з найбільших на Україні з виробництва полімерних труб під газ, воду, каналізацію.
Тут працюють 2 ЗОШ, лікарня, Будинок культури, 2 бібліотеки та міжшкільний навчально-виробничий комбінат.
ЗУПИНКА №5
с. Довгополівка
Довгополівка. Козацька церква.
(Святий лик Ісуса Христа на дереві).
с. Довгополівка
Довгополівка. Козацька церква.
(Святий лик Ісуса Христа на дереві).
Село Довгополівка (Михайлівка) Тиврівського району розташоване на лівому березі річки Південний Буг. Тут перші поселення виникли в першому тисячолітті нашої ери. За декілька кілометрів знаходиться відома трипільська стоянка в с. Кліщів. Жителі села брали участь у багатьох героїчних походах українських козаків. Приблизно триста років тому тут була побудована козацька дерев’яна церква, яка сьогодні носить ім’я Архістратига Михаїла.
На Поділлі таких церков всього два десятки. В церкві збереглись малюнки святих, яким вже більше ста років. На Водохреща в 2009 році на стовбурі дерева виникло справжнє диво, у вигляді повітряного портрету Лику Спасителя на поверхні зрізаної гілки дерева розміром 30×50см. Тут є повна подібність з Канонічним портретом Ісуса Христа, точнісінько такого як і на Туринській плащівниці, Лик Спасителя у с. Довгополівці можна побачити лише на певній віддалі і під певним кутом. Подібні явища на Вінниччині спостерігалися і раніше.
На початку 90-х років минулого століття у Вінниці біля храму Воскресіння на стовбурі зрізаного дерева проявилося зображення людини з хрестом на плечах, тобто сходження Ісуса Христа на Голгофу. Довгополівське диво зацікавило багатьох жителів Вінниччини та інших регіонів, сотні паломників кожен день відвідують це святе місце з надією на сцілення і прощення гріхів
ЗУПИНКА №6
с. Черемошне
Могила Данила Нечая.
с. Черемошне
Могила Данила Нечая.
Як відомо, Тиврівщина входила у сформовану Краснянську сотню Брацлавського полку, на чолі якого стояв полковник Данило Нечай, а всього у Брацлавський полк входило 22 сотні, в яких налічувалось 2662 козаки. Як уже зазначалось, більша частина території сучасного Тиврівського району входила до Краснянської сотні, якою командував сотник Гришко Лата. Козаки і повстанці Тиврівщини мужньо боролися з польсько-шляхетськими військами, брали участь у великій битві під Пилявою у вересні 1648 р., де Брацлавський полк, зокрема Краснянська сотня весь час були в авангарді козацької армії гетьмана Б. Хмельницького. Полк Данила Нечая брав участь у жорстоких боях за Збараж і Зборів, у поході на Львів та в його облозі 1648 року, в поході до Замостя. У цих битвах козацькі війська здобули собі бойову славу.
У Краснянській сотні, якою командував сотник Гришко Лата служили такі козаки з Тиврова як Назар Білашенко, Семен Мілашенко, Нечипор Кисиленко, Василь Шовкопляс, Михайло Ватаманенко, Ярема Пасченко. Слід сказати, що наведені прізвища козаків із Тиврівщини майже не трапляються серед сучасних мешканців. Чому? Ці козацькі роди були винищені у боротьбі з польсько-шляхетським ладом чи загинули від руки татарських нападників або були виселені з краю .
Знаючи про ворожі наміри, Б. Хмельницький, щоб запобігти нападу польських військ на Брацлавщину і просуванню їх на Поділля, наказав полковнику Д. Нечаю, Брацлавський полк якого стояв на межі з польськими військами, непомітно наблизитися до ворога. Полковник Нечай із тритисячним загоном вступив у м. Красне. Це містечко, згідно з договором було тоді «нейтральною зоною». В ніч на 10 лютого 1651 р. дізнавшись від поляка-міщанина про вступ козаків у Красне, загін поляків (15 тисяч жовнірів) під командою гетьмана М. Калиновського увірвався на Брацлавщину. Полковник Нечай намагався постійно стежити за польським військом, виставляв навколо Красного передову сторожу. Але на лихо Браїлівська сотня на чолі з сотником Романом Шпаленком, яка була послана у розвідку, потрапила біля с. Ворошилівки у засаду і була знищена поляками. Щоб ніхто з мешканців села не встиг повідомити Нечая у Краснім про напад, польські жовніри вирізали все населення Ворошилівки, а потім рушили до Красного. Не очікуючи нападу, козаки після гуляння у запусну неділю міцно спали. Коли головні сили поляків о третій годині ночі під’їхали до Краснянської міської брами, козацька сторожа, гадаючи, що то їде сотня Шпаченка, відчинила ворота. Увірвавшись до міста, польські драгуни викликали у козаків метушню. За описом очевидців, полковник Нечай «вибіг під цей гармидер на вулицю, скочив на коня і згуртував своїх бійців голосом і перначем до оборони». Добре володів Нечай шаблею і шляхтичі знали це, навіть важкопоранений він навівав жах на ворогів, тому панич Доброцеський побоявся підступитися близько до отамана і на відстані, зупинивши коня добре прицілився і на смерть вразив його з мушкета. Після смерті Нечая командування над козаками перебрав його соратник – сотник Кривенко. Місто було підпалене. Три дні відбивались козаки від ворога. Лиш 13 лютого драгуни захопили замок. У Краснім загинуло понад 15 тис. чоловік, у тому числі майже вся старшина Брацлавського полку. Красне і замок були повністю спалені. З переказів відомо: захопивши Краснянський замок, поляки виявили у замковій церкві тіло полковника Нечая, над яким православні священики справляли панахиду. Драгуни вчинили жорстоку розправу, поглумились над тілом героя, посікли його і кинули у річку. Але декільком сміливцям вдалося врятувати голову героя Нечая.
Обабіч шляху, що веде з Черемошного до Красного, над річечкою Краснянкою височить «Нечаєва могила». Твердять, що саме в ній поховано голову легендарного полковника. Загинули в цих боях крім Д. Нечая сотники Гавротинський, Красносельський, брат Нечая – Матвій, сотник Кривенко та ін.
У Краснянській сотні, якою командував сотник Гришко Лата служили такі козаки з Тиврова як Назар Білашенко, Семен Мілашенко, Нечипор Кисиленко, Василь Шовкопляс, Михайло Ватаманенко, Ярема Пасченко. Слід сказати, що наведені прізвища козаків із Тиврівщини майже не трапляються серед сучасних мешканців. Чому? Ці козацькі роди були винищені у боротьбі з польсько-шляхетським ладом чи загинули від руки татарських нападників або були виселені з краю .
Знаючи про ворожі наміри, Б. Хмельницький, щоб запобігти нападу польських військ на Брацлавщину і просуванню їх на Поділля, наказав полковнику Д. Нечаю, Брацлавський полк якого стояв на межі з польськими військами, непомітно наблизитися до ворога. Полковник Нечай із тритисячним загоном вступив у м. Красне. Це містечко, згідно з договором було тоді «нейтральною зоною». В ніч на 10 лютого 1651 р. дізнавшись від поляка-міщанина про вступ козаків у Красне, загін поляків (15 тисяч жовнірів) під командою гетьмана М. Калиновського увірвався на Брацлавщину. Полковник Нечай намагався постійно стежити за польським військом, виставляв навколо Красного передову сторожу. Але на лихо Браїлівська сотня на чолі з сотником Романом Шпаленком, яка була послана у розвідку, потрапила біля с. Ворошилівки у засаду і була знищена поляками. Щоб ніхто з мешканців села не встиг повідомити Нечая у Краснім про напад, польські жовніри вирізали все населення Ворошилівки, а потім рушили до Красного. Не очікуючи нападу, козаки після гуляння у запусну неділю міцно спали. Коли головні сили поляків о третій годині ночі під’їхали до Краснянської міської брами, козацька сторожа, гадаючи, що то їде сотня Шпаченка, відчинила ворота. Увірвавшись до міста, польські драгуни викликали у козаків метушню. За описом очевидців, полковник Нечай «вибіг під цей гармидер на вулицю, скочив на коня і згуртував своїх бійців голосом і перначем до оборони». Добре володів Нечай шаблею і шляхтичі знали це, навіть важкопоранений він навівав жах на ворогів, тому панич Доброцеський побоявся підступитися близько до отамана і на відстані, зупинивши коня добре прицілився і на смерть вразив його з мушкета. Після смерті Нечая командування над козаками перебрав його соратник – сотник Кривенко. Місто було підпалене. Три дні відбивались козаки від ворога. Лиш 13 лютого драгуни захопили замок. У Краснім загинуло понад 15 тис. чоловік, у тому числі майже вся старшина Брацлавського полку. Красне і замок були повністю спалені. З переказів відомо: захопивши Краснянський замок, поляки виявили у замковій церкві тіло полковника Нечая, над яким православні священики справляли панахиду. Драгуни вчинили жорстоку розправу, поглумились над тілом героя, посікли його і кинули у річку. Але декільком сміливцям вдалося врятувати голову героя Нечая.
Обабіч шляху, що веде з Черемошного до Красного, над річечкою Краснянкою височить «Нечаєва могила». Твердять, що саме в ній поховано голову легендарного полковника. Загинули в цих боях крім Д. Нечая сотники Гавротинський, Красносельський, брат Нечая – Матвій, сотник Кривенко та ін.
ЗУПИНКА №7
с.м.т. Тиврів
Тиврівський районний краєзнавчий музей.
с.м.т. Тиврів
Тиврівський районний краєзнавчий музей.
Тиврівщина від XIст. жила під постійною небезпекою татарських і турецьких нападів. Починаючи з кінця XVст. у Побужжі роль захисників краю беруть на себе поселенці, які започатковують новий общинний елемент вільних людей, що формують демократичні традиції, разом з литовською адміністрацією дбають про свою оборону. Поступово зростає населення краю. Цей народ, який утворився накинув свій характер, і можна сказати колорит на всю Україну зробивши чудо: перетворивши мирні слов'янські племена у войовничі, відомі під іменем козаків. Одним з організаторів нового козацького стану був тодішній володар Тиврова і земель Тиврівщини Дашкович.
Продовження статті >
var container = document.getElementById('nativeroll_video_cont'); if (container) { var parent = container.parentElement; if (parent) { const wrapper = document.createElement('div'); wrapper.classList.add('js-teasers-wrapper'); parent.insertBefore(wrapper, container.nextSibling); } }
var container = document.getElementById('nativeroll_video_cont'); if (container) { var parent = container.parentElement; if (parent) { const wrapper = document.createElement('div'); wrapper.classList.add('js-teasers-wrapper'); parent.insertBefore(wrapper, container.nextSibling); } }